Вступ
Масштаби трагедії, спричиненої повномасштабною збройною агресією, вражають. Згідно з останніми офіційними даними (на лютий 2026 року), за інформацією Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, у Єдиному реєстрі зафіксовано понад 90 000 осіб осіб зниклих безвісти, а насправді ця цифра мабуть є ще більшою. Ситуація ускладнюється тим, що такий статус може зберігатися доки триває війна в Україні і ще невизначений час після її закінчення.
Непоодинокі випадки коли військовослужбовець під час виконання бойового завдання отримує поранення або гине, але у побратимів немає можливості евакуювати його тіло і воно залишається на території окупованій противником. Таке часто трапляється по всій лінії фронту, де противник веде активні наступальні дії. У такому випадку у військовій частині призначається службове розслідування щодо обставин зникнення солдата і у 99% випадків за наслідками такого розслідування видається наказ про те, що військовослужбовець зник безвісти, хоча по факту всі розуміють, що врятувати його не вдалося і він 200.
Така ситуація зручна для держави, але питання: що з сім’єю військовослужбовця? Їм вручається офіційне сповіщення і про таких людей всі тихенько забувають.
1. Моральний обов'язок держави
Захист суверенітету України є найважливішою функцією держави, а оборона покладається на Збройні Сили України. У відповідь на ризики, з якими стикаються військові, держава несе конституційний обов'язок щодо посиленого соціального захисту як самих військовослужбовців, так і членів їхніх сімей. Одним із найскладніших аспектів реалізації цього захисту є правова невизначеність у випадках, коли захисник зникає безвісти під час бойових дій.
Держава встановила для своїх громадян обов'язок захищати країну і взяла на себе високі соціальні гарантії для осіб, які ціною свого життя боронять суверенітет та територіальну цілісність України та їхніх сімей. Стаття 17 Конституції України чітко закріплює, що створення системи посиленої соціальної підтримки захисників є прямим конституційним обов'язком держави.
Однак тривалий статус «зниклий безвісти» позбавляє сім'ї військовослужбовців життєвої визначеності та блокує доступ до соціальних гарантій, передбачених законодавством. Кожен, хто віддав життя за Батьківщину, має право бути вшанований в її історії як герой, який віддав своє життя за життя і свободу нації, а не залишатися в забутому списку «зниклих безвісти».
2. Юридична природа: припущення, а не констатація смерті
Оголошення військовослужбовця померлим за рішенням суду є тим правовим інструментом, що усуває невизначеність і дозволяє родині загиблого реалізувати свої права — відкрити спадщину та отримати соціальні виплати (зокрема, одноразову грошову допомогу у розмірі 15 000 000 гривень).
Важливо пам'ятати, що під час розгляду таких справ суд не встановлює біологічний факт смерті.
· Оголошення особи померлою є юридичною фікцією — припущенням смерті (praesumptio mortis), що ґрунтується на непрямих доказах або тривалій безвісній відсутності. Це техніко-правовим прийомом, за якого суд визнає дійсними юридичні факти і обставини, які не підтверджуються неспростовними доказами через брак останніх або їх недостатність.
· Вимога судів надавати «беззаперечні докази загибелі» або відмовляти у заяві лише через те, що тіло не було знайдене, є помилковою практикою.
3. Строки звернення та типові помилки судів
Стаття 46 Цивільного кодексу України передбачає різні умови для оголошення особи померлою:
· Якщо особа пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, вона може бути оголошена померлою після спливу двох років від дня їх закінчення.
· Проте, суд має право оголосити особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше ніж через шість місяців, якщо вона зникла за обставин, що загрожували їй смертю (наприклад, вогневий вплив, штурмові дії, артилерійський обстріл тощо).
Отже, ключовою умовою для прийняття такого рішення є відсутність відомостей про перебування особи понад шість місяців та наявність загрозливих для життя обставин.
Речення друге частини другої статті 46 ЦК України не конкретизує обставини, за яких суд може застосувати скорочений шестимісячний строк замість дворічного, зазначеного у реченні першому цієї частини. Водночас суд може послатися на шестимісячний строк у разі наявності істотних підстав для припущення, що фізична особа загинула внаслідок воєнних дій, збройного конфлікту, і без обґрунтованих підстав очікувати, що з часом обставини зміняться або з`являться нові дані щодо місцезнаходження цієї особи.
Законодавець доповнив чинний ЦК України реченням другим частини другої статті 46 ЦК України задля врегулювання ситуацій, коли у суду є достатні істотні підстави вважати, що на основі доказів у конкретній справі фізична особа - з надзвичайно великою вірогідністю - є дійсно померлою (загиблою), і що впродовж двох років, зазначених у частині першій цієї статті, про особу не буде додаткових відомостей як про живу.
Частину другу статті 46 ЦК України потрібно тлумачити з урахуванням динамічного характеру суспільних відносин, які в умовах воєнних дій, збройних конфліктів зазнають швидких і непередбачуваних змін. Це вимагає оперативного реагування з боку суду для забезпечення ефективної охорони прав і законних інтересів осіб, у яких у зв`язку з вірогідною смертю зниклої особи виникають певні цивільні права та правомірні інтереси. Стислість строків вирішення такої категорії справ та ухвалення судових рішень у даній категорії справ стає особливо важливою в умовах, коли йдеться про встановлення правового статусу осіб, які зникли безвісти під час воєнних дій, збройного конфлікту, оскільки затримки в правовому реагуванні можуть призвести до погіршення ситуації для постраждалих осіб, їхніх родин і суспільства загалом.
Проте на практиці суди часто неправильно вирішують такі справи, припускаючись ряду ключових помилок.
Так, зокрема, трактуючи ч. 2 ст. 45 ЦК України суди часто помилково спираються на закінчення воєнного стану в Україні як на дату початку відліку шестимісячного строку.
Однак Верховний Суд зауважив, що словосполучення "від дня закінчення воєнних дій", особливо у контексті широкомасштабної збройної агресії рф проти України, потрібно розуміти як визначення строку тривалістю в шість місяців, який потрібно обраховувати передусім від дня закінчення активних бойових дій на певній території України.
Визначення шести місяців як мінімально потрібного строку відображає необхідність обґрунтованого періоду для пошуку зниклої особи, враховуючи особливі обставини зникнення, зокрема під час активних бойових дій. Встановлення такого строку дозволяє зменшити ймовірність того, що особа, яка може бути ще живою, буде передчасно визнана померлою.
Швидкоплинні зміни суспільних відносин та життєвих обставин, зокрема на території активних бойових дій, впливають на можливість встановлення фактичного місця перебування зниклої особи. Тому, застосовуючи телеологічний підхід до тлумачення досліджуваної норми права, можна зробити висновок, що строк у шість місяців потрібно відраховувати від дня закінчення активних бойових дій на місці (території) ймовірної загибелі фізичної особи. Це забезпечує більш обґрунтований підхід до визначення моменту, коли зникнення фізичної особи (з надзвичайно високим ступенем вірогідності) можна вважати остаточним і невідворотним, що відповідає меті законодавчого регулювання - забезпеченню справедливості та правової визначеності для всіх зацікавлених сторін у таких суспільних відносинах.
Остаточну крапку в цьому питанні поставила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 грудня 2024 року по справі №755/11021/22 сформулювавши основоположні підходи для вирішення даної категорії справ:
· Словосполучення «від дня закінчення воєнних дій» слід розуміти як закінчення активних бойових дій на певній території України.
· Офіційним джерелом інформації про часові характеристики (дати початку та завершення бойових дій) є відповідні накази міністерств (зокрема, Наказ № 376, який замінив Наказ № 309).
· Очікування завершення війни або припинення воєнного стану на всій території України для початку відліку строку є порушенням принципу правової визначеності.
· Навіть якщо територія формально не є зоною активних бойових дій, але подія має прямий зв'язок зі збройним конфліктом, суд може розпочати відлік шести місяців безпосередньо з моменту такої події.
Велика Палата Верховного Суду виснує, що шість місяців, які визначені в реченні другому частини другої статті 46 ЦК України, мають відраховуватися від дня закінчення активних бойових дій на місці (на території) ймовірної загибелі фізичної особи, що дозволятиме надати правову охорону людям, які постраждали від війни та у яких у зв`язку з вірогідною смертю зниклої фізичної особи виникають певні цивільні права та правомірні інтереси, і забезпечуватиме правову справедливість.
Конкретні воєнні дії мають територіальну і часову характеристики. Джерелом офіційної інформації про ці характеристики є Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією.
Також досить часто суди роблять хибний висновок про те, що якщо населений пункт міститься у вищезазначеному Переліку територій активних бойових дій, це автоматично підтверджує, що бої там досі тривають, а тому відмовляють в задоволенні заяви. Однак при цьому судді не звертають увагу на те, що в цьому Переліку є не лише дата початку, а й чітко зафіксована дата закінчення активних бойових дій для конкретних територій.
Саме від дати закінчення активних бойових дій на конкретній території (або від дати самої події, якщо вона сталася на окупованій території, що має прямий зв'язок зі збройним конфліктом) і повинен відраховуватися шестимісячний строк.
Окремо хотілося б зупинитися на позиції деяких суддів про те, що якщо особа зникла на тимчасово окупованій російською федерацією території України – це також виключає можливість визнання її померлою.
Ні закон, ні практика Верховного Суду не пов’язує початок відліку шестимісячного строку, передбаченого ч. 2 ст. 46 ЦК України, з датою початку чи завершення окупації певних територій України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі №755/11021/22 звернула увагу, що з урахуванням конкретних обставин справи суд може розпочати відлік шестимісячного строку для оголошення особи померлою від дня настання події, яка спричинила загибель фізичної особи, у разі якщо ця подія відбулася за межами території ведення активних бойових дій, проте є наслідком воєнних дій.
У такому випадку у разі подій (наприклад, авіаударів, ракетних обстрілів, терактів, підривів на мінах, загибелі під час евакуації чи гуманітарної місії) на територіях, які формально не є зоною активних бойових дій, але мають прямий зв`язок з воєнними діями, збройним конфліктом, суд має право розпочати відлік шестимісячного строку з моменту такої події. Якщо докази, як-от: відеоматеріали, документи або показання свідків тощо, дозволяють з високим ступенем вірогідності припустити ймовірну загибель особи, зволікання у визнанні фізичної особи померлою стає невиправданим і не відповідає принципу правової визначеності.
Окупована територія хоча формально не є зоною активних бойових дій, але має прямий зв`язок з воєнними діями, адже окупована шляхом ведення активних наступальних бойових дій. Таким прикладом може слугувати без перебільшення легендарна «фортеця Бахмут».
Також хотілося б зауважити, що зміна статусу «зниклий безвісти» на визнаний померлим може стосуватися не тільки військовослужбовців, а й цивільних осіб, які стали жертвою цієї несправедливої, кровопролитної війни.
Висновки
Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що згідно з принципом правової визначеності відрахування шестимісячного строку від дня припинення або скасування воєнного стану чи закінчення воєнних дій, збройного конфлікту на усій території України не забезпечує достатньої передбачуваності та сталості правових відносин. В умовах триваючої збройної агресії рф проти України, що супроводжується численними випадками зникнень осіб та постійною нестабільністю, передбачити момент закінчення такої агресії неможливо. На час час написання даної статті російсько-українська війна все ще триває, що посилює правову невизначеність і може ускладнювати ефективне застосування закону та забезпечення захисту прав осіб, які постраждали внаслідок воєнних дій, збройного конфлікту та у яких, у зв`язку з вірогідною смертю зниклої фізичної особи, виникають певні цивільні права та правомірні інтереси.
Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 02 листопада 2014 року № 15-рп/2004, одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим його культурним рівнем. Справедливість є однією з основних засад права та є вирішальною у визначенні права як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності.
Статус «зниклий безвісти» — це не лише глибока психологічна травма для родини, а й серйозна юридична пастка. З огляду на правові реалії та судову практику, сім'ї таких осіб стикаються з цілим комплексом проблем, як морально-психологічних, так і бюрократичних.
Коли родини намагаються вирішити проблему в судовому порядку, вони часто стикаються з нерозумінням або помилками з боку судів.
Усі ці фактори створюють ситуацію, коли родини змушені не лише переживати втрату, а й боротися з бюрократичним апаратом за свої законні права.
Юристи DP Lawyers пропонують повний супровід у справах про визнання військовослужбовців загиблими:
Консультації щодо прав та гарантій сімей військовослужбовців.
Проведення повного аудиту вашого військового обліку з нуля.
Розробка всіх необхідних наказів, списків та журналів обліку.
Супровід в суді від подачі позову до подачі заяви на отримання спадщини й одноразової грошової допомоги.
Не чекайте на сповіщення про смерть. Зверніться за консультацією, щоб отримати захист і гарантії, передбачені законом.
Послуги в сфері військового права
Визнання військовослужбовця померлим
